ДМИТРО ДУЛЬФАН / РЕАЛЬНОСТІ / СКУЛЬПТУРНИЙ САЛОН
1.03.-11.03.2010
ДМИТРО ДУЛЬФАН
Я вчився Одесі, у художнім училищі. Закінчив його й відразу познайомився із Сергієм Ануфрієвим і Сашком Ройтбурдом. Це був 1989 рік. І все стало якимсь чином відбуватися...
Живопис - постмодерністський, ще актуальний на той час. Я усмоктував. Тексти літературні - Барт, Хайдеггер. Усе читалося. Було класно й цікаво. І Київ - Паризька комуна. Ці стосунки - можливо, сімейні. Внутрішньокомунні взаємини. Урізалося в пам'ять.
Концептуалізм. Сильно зачепив свого часу. В Одесі, дійсно, концептуалісти гарні - Ануфрієв, Лейдерман, ті ж Перці. Можливо, концептуалізм як такий вони знайшли в Москві. Одеса - літературне місто, але воно все-таки літературно-гумористичне (внутрішньо). Приїхавши в Москву, вони одержали новий статус. Одеські концептуалісти відрізняються своєю іронічної гумористичної складовою.
… Перша виставка була в 1991 році.
Нові фігурації. Найперша в Одесі виставка сучасного мистецтва. На офіційному рівні (у Літературному музеї). Куратори - Михайло Рашковецький, Олександр Ройтбурд. Було цікаво. Голосій, Гнилицький, Рябченко, Ройтбурд... Багато різних цікавих робіт.
А далі в основному Київ. Адже в Києві, взагалі, все це зароджувалося. Центр - віртуальний і життєвий. Я писав живопис - великі полотна. Картон. На картоні робив. У мене була майстерня велика в Одесі. Майстерня батька - він виїхав в Америку. Залишилося дуже багато цього картону, величезного, три на чотири метри. Написав багато робіт.
Це був, загалом, трансавангард. Але менш мальовничий. Більше книжковий. Походив на дитячу книжкову графіку. Мене захоплювала Медгерменевтика та їхня проблематика дитячого дискурсу. Посилання на Проппа, "Міфологію казки"...
Казковість, перемішана із трансавангардом. Інші роботи були схожі дещо на Гнилицького, дещо на Голосія, крапельку на Трубіна. А ці роботи вже вивели якусь індивідуальність, внутрішню особливість.
Відхід від живопису. Це особисте. Щось усередині, вочевидь, кипіло, пручалося чомусь такому, що нав'язували. Можливо, пов'язано з першою поїздкою до Німеччини в 1992 році (виставка
PostAnaesthesia, Мюнхен, Німеччина -
прим. ред.). Я був здивований, насправді, тим, що відбувається на Заході. Ми потрапили на Документу (
Документа IX, Кассель -
прим. ред.). Я був вражений: яке є інше різне мистецтво! Не те щоб я про живопис забув. Але він почав переростати в інше. Пошук індивідуальності - дуже внутрішній процес. Кожний художник хоче знайти (у собі), створити щось таке, чого ще не було ніколи у світі. Пошук своєї сутності, особливості, індивідуальності. З'явилося зовсім інше мистецтво, уже внутрішнє якесь.
З'явилися дивні роботи. Перша робота -
Майстерня. Робота зі світлом, простором. Створення інтер'єрного простору. Психоделічне мистецтво. На підставі якихось моїх глибоко внутрішніх переживань. Ці переживання стали проявлятися в реальність.
Матеріал був різний. Неон, що ми знаходили, іноді згвинчували з розбитих афіш. Деякий час була величезна кількість цього неону в місті (того ще неону, не нового). Різні лампи купували, якісь колби. Майстрували. Перша майстерня була у вигляді лабораторії. Скляні труби, наповнені водою. Це була психоделічна лабораторія, у якій завжди щось відбувалося.
Приходили люди, щось приносили. Група однодумців - Рубанський, Казанджій, Лігерос, Бакуменко, Поль. Усі працювали, не тільки я створював. Називалося це
Лабораторія Світла. І, звичайно ж, спілкування відбувалося. Тексти були написані - про стан, перебування в лабораторії. Там само була
Лабораторія Сенсу. Лабораторія Світла й Лабораторія Сенсу.
Я помітив - у моєму житті нічого не відбувається просто так. Якщо не форсуєш події, все відбувається дуже гармонійно й плавно. Час сам розпорядився цим усім. Майстерню відняли, тому що це була не моя майстерня, а батька. Усе роз'їхалися - Казанджій поїхав до Москви, Лігерос до Америки.
Раз - і відпустило всіх...
Ішов 1996 рік (майстерня захопила ще шматочок 97-го). Почався центр Сороса. Ідеї Лабораторії (всі ці її частини) я почав виносити у виставочний простір. Різні роботи - роботи зі скла, великий екран зі скла (із трубок скляних), з неону роботи. У Києві була гарна робота із квітами з неону. Потім проект
Неонацизм. Неоновий нацизм. Прикол над фашизмом. Свастика -адже це не тільки фашистський символ.
Вийшло, що увесь цей простір майстерні, ідеї, випробувані в ній, стали частиною моєї виставкової діяльності. Будь-який андеграунд згодом стає галерейною площадкою.
Я почав експериментувати з гіпсом і силіконом. Зробив 10 робіт. І була виставка в Києві в Союзі художників (
Екранізація - прим. ред.). Приїхав Овчаренко (Володимир Овчаренко, галерея "Ріджина" -
прим. ред.), побачив ці роботи й запропонував співробітництво. Я вперше отримав пропозицію від галереї.
Цікавий досвід. Новий досвід взаємин із мистецтвом. Будь-яка галерея, інституція - вона все-таки художника ставить у рамки, але при цьому змушує його бути акуратнішим, продуктивніштм. Бути відповідальним. Овчаренко якось так подіяв. Хоча в той час я ще не розумів (зараз починаю розуміти), як потрібно, що потрібно. Було таке: "Гей, зараз як забацаємо"...
У мене зсередини все береться. Особисті мої переживання. Мої роботи (будь-які роботи, які не відповідають якимсь соціальним проявам, стандартам) - вони викликають у різних людей різні відчуття. Дехто каже, що мої роботи схожі на фільм "Чужі", інші - що це казкові роботи. Для когось це комп'ютерна гра або декорація. У кожного якийсь свій перископ свідомості, через який він і дивиться.
Я це сприймаю лише як свої дитячі переживання, пов'язані з підводним світом. З пірнанням під водою... Внутрішні дитячі відчуття, пов'язані з морем.
...Батько (Люсьєн Дульфан, художник -
прим. ред.). Його вплив був настільки сильним! Він людина деспотична, категорична, цілеспрямована. Мені здається, якби не ця сила - я б не зрозумів, що можна бути іншим. У його силі легко було потонути. Якби не було нашого конфлікту ("Не спілкуйся з Ануфрієвим, Ройтбурдом, це не мистецтво"), я міг розчинитися. Це виразилося в якихось роботах. У творчості в цілому. У результаті зі мною щось відбувалося гарне.
Як художника, я його дуже люблю. Іноді приїжджає. Уже за 60, але така енергія...
Вірю... Було дуже здорово. Приїхав Олег Кулик, взяв нас із Сергієм Зарвой за руки та сказав: "Зробіть спільну роботу". Кулик - проникливий. Бачить - що, як можна склеїти, отримати в результаті. Видали матеріали, і ми два місяці робили
Краплю. Виставка вийшла класна. Я ні з ким років десять спільно не працював. А Сергій - я відразу відчув, що з ним можна. Я в нього вчився - він уміє працювати. Вставав о сьомій ранку: "Все, давай працювати". Учився ставленню до роботи. Не тільки як до веселощів життєрадісних. А як до праці. Треба працювати? - Треба працювати!
Мені здалося, що останні роботи починають зводитися до дизайну. Дивного психоделічного дизайну. Я зробив "????" У ній менше дизайну. Інтерактивна річ - усередині терменвокс. Сьогодні цікавлять інтерактивні речі. Актуальне мистецтво сьогодні повинне бути інтерактивним.
Мені здається, що із розвалом СРСР Україна отримала особливу самостійність. Ця самостійність переважно не політична, а народна. Культура народна, котра існувала десь там, - вона почала проявляти себе й на соціальному рівні. Україна завжди була державою. Хто нею керує - це вже інше питання. Мене цікавить індивідуальність. В України є культурна індивідуальність. Не загальна, як при Союзі:
все вокруг народное - все вокруг мое.
Мені дуже цікавий шар шаманської культури. На Західній Україні існували, існують дотепер якісь ритуали, цілителі ці неймовірні. Це приховувалося, про це рідко розповідалося. Зараз більше інформації, більше мас-медіа про це говорять, більше стали в це вірити. До цього почали звертатися.
Я намагався повернутися до живопису. Нічого не виходило. Начебто якась сила не пустила. Став імітувати те, що раніше робив, - не виходить. Усередині не відкривається. Я відчув, що моя сила в іншому.
Технології потрібні, але вони потрібні в міру. Люди, які сильно захоплюються технологіями, занадто довго проводять часу в технологічному просторі, - вони такими й стають. Художник має перебувати на грані якихось технологій і своїх особистісних переживань. У контакті зі світом, людьми.
У нас, на жаль, взагалі немає технологій. Спробуйте зробити серйозний продакшен. Технології є в Японії, в Америці, Китаї. А від нас не вимагають технологій - від України, Росії. Чим гірше, тим дорожче.
Моє мистецтво, якщо говорити про сучасні технології, - це досить дешеве мистецтво. При цьому довговічне - целофан може тисячі років зберігатися.
У мене є проекти, які пов'язані з глобальнішим впливом на людей. Якийсь час я займався всіляким практиками, біоенергетикою. Є такі апарати, які безпосередньо впливають на свідомість людей. Це медичне обладнання. Людина, потрапляючи в кімнату, може відчувати дивні стани тільки через випромінювання приладу. Якби була можливість - я б займався мистецтвом, що безпосередньо впливає на психіку.
Зовсім недавно зробив живопис. Хочу продовжити. Зробити багато робіт із шаманами, усілякими рослинами. Хочу намалювати просто зірки. Я недавно спробував, мені сподобалося. Зоряне небо - падаючі метеорити...
Проектів багато. Речі целофанові - їх можна робити на вулиці, у вигляді скульптур. Можна зробити альтанку. Скульптура-альтанка. Ми із Зарвою вигадали зробити фонтан. Із целофану, силікону...
Залишилося зробити.
Мешочек света.(Просветленный мешочек).
Дело происходило тогда, когда люди и не подозревали о том что есть на веете бог, мистика и первый самый Будда ещё в то время не родился во свету. Лишь только тогда в мире по настоящему происходили волшебства и это было само собой разумеющимся, как посеять пшеницу и сделать из неё хлеб. Одним словом дело было очень очень, очень давно.
Один человек шедший по лесу в надежде там оставить мешок со свежее собранной пылью, неожиданно для себя наткнулся на состояние паники в своём теле. Оно происходило без всяких причин и было вызвано внезапным изменением мироощущения в реальности.(в то время ничего и никто не могло испугать людей лишь только изменения их сознания и растождествление их с самой сутью бытия) Этот человек заподозрив неладное как плохой знак и безошибочно определив место антисилы сразу в туже секунду оставил мешок в том месте где стоял и ушёл восвояси.
Тому мешку, который действительно попал в место где энергии земли излучают импульсы не совпадающие с пульсациями энергий человека, суждено было там остаться на долго. Он стоял долго, очень долго, так долго что пыль находившаяся там постепенно начала превращаться в в сгустки, образования, затвердения. Потом он стоял долго ещё, и ещё столько же. То что находилось уже внутри начало обретать уплотнения и стало походить на ткань или войлок. Так он стоял ещё и ещё пока его внутренняя структура не начала напоминать что то отвердевшее и стало принимать формы и структуры твёрдой органики. Времена проходили менялись столетия и эпохи, боги и их силы терялись и обретались снова но мешок стоял и изменялся медленно и верно. Время подходило к тому моменту когда стрелки часов впервые начали показывать хоть что то. И тогда тело мешка стало очень твёрдым как камень или железо. Казалось оно может победить всё на этом и на том свете, оставаясь уже в полной неизменности навсегда. И тут произошло конечно то что должно было случиться. Мимо проходил один отшельник ,ищущий долго просветления и состязающийся с ветром и дождём кто же из них сильнее, обратил внимание на объект- стоящий поодаль дороги. Это был наш мешочек. Он подошёл к нему и аккуратно заглянул во внутрь его. Мешок за своё время обрёл такую немыслимую силу что странствующий в момент отскочил в сторону. Тогда ищущий подошёл к нему ещё раз и как только глаза его коснулись той древней каменной пыли, мешок засветился светом истин и засверкал лучезарными искрами любви и доброты. Тот в этот момент упав прозрел.. При чём сияние было таким сильным что с рассказов очевидцев всё что было вокруг -всё просветлялось в один момент, листья не опадали, деревья не старели, люди проходившие мимо становились моложе и красивее. Он и поныне там стоит на пороге вечности ,пока не померкнет свет и всё станет ничем.
Вот так пыльный мешочек, простоял целую вечность, обрёл свой внутренний свет, чего и вам желает.
Кроваво красные шнурочки
Дело было, как вы сами понимаете, давно, не потому, что всё хорошее и интересное происходило тогда - просто давно и всё. В одном загадочном селе, а может небольшом городе - где-то очень далеко, так далеко, что птицы не летают туда, произошёл странный случай. Некто мужчина сильно любивши одну девушку, предпочитающую проводить свои дни в созерцании природы и чтении таинственных книг (а женщин таких в то время называли ведьмами, ведающими Веды), так вот мужчина этот мучился в поисках хоть какого-то ответа на ей посланные стихи в письмах. Эта дама так была увлечена собою и созерцанием всего, что, конечно, не замечала ни бедного страдальца, ни вообще никого. Она очень часто проводила своё время на берегу реки, разглядывая кувшинки, а молодой человек поодаль созерцал как она сидит, разглядывая и собирая травы. Времена были тяжёлые и женщина не замечала, что на таких как она велась незримая война. Люди, находящиеся в то время в полной внутренней темноте и невежестве искали случай, свести счёты с прелестным созданием богов. Её красота многих пленила, но в то время люди не понимали, что им делать со своим бессилием перед красотой природы. По всей видимости их терпение лопнуло в какой-то момент и группа обезумевших, крича, ворвалась к ней в дом. Схватив несчастную, они потащили её в лес дабы там совершить возмездия . В это время прогуливавшийся рядом молодой человек обожавший её увидел, что происходит и не долго думая, вступил с ними в рукопашный бой. Увы силы были не равные. Толпа сошедших на время с ума в ту же секунду подхватила и его. Как ни сопротивлялись они - всё было напрасно, и через час уже оба были примотаны к дереву .Разъяренная толпа, крича, решала что же делать? Девушка, всё так же находясь в своём забвении, начала повторять магические словосочетания дабы побыстрее проследовать в тот мир где её уже ждали светлые и любящие её сущности. Молодой человек так любил её, что конечно же не сопротивлялся, зная, что они будут вместе там и она наконец лишь только там обратит на него всё своё внимание. Через некоторое время был собран костёр и народ обезумев окончательно забросал факелами кострища. Дрова были сухие и их тела вспыхнули мгновенно. Видимо тут ещё сыграл фактор их общего состояния - его пламенной любви и её светоносной силы.
История эта не закончилась по сей день. Всё дело в том, что во время этого страшного сожжения остался на пепелище её башмачок. Он был очень изящный с нежно-розовыми шнурочками. Сколько он там лежал неизвестно, но по селу поползли слухи, что люди перестали возвращаться из лесу, и что в том месте было свершено убийство. Постепенно люди перестали ходить в лес, но по рассказам очевидцев становилось понятно, что там что-то не то. Одни говорили что в башмачке живёт красная змейка, обладающая страшной силой и набрасывающаяся на проходящих. Другие говорили, что подойдя к тому месту сами шнурки впивались в горло собирающих хворост и всасывали в себя всю кровь, от этого становясь всё ярче и кровавей .Сами башмачки стали похожи на кусочек природы, толи камень, толи корягу, но вот сущность обитающая там, была полна гнева за несправедливость и невежество людей .Многие пытались взывать к богу и обращались к местным хранителям порядка, но всё заканчивалось неудачей. Вот такая вот странная история. Люди обходят стороной это место, но, увы, их невежество и безрассудство неискоренимы, хотя я сам, честно говоря, не верю подобным слухам, да и кто знает, было ли это на самом деле?
Последнее приключение жёлтого чемоданчика
Как-то раз, один всем небезызвестный врач, уже довольно в преклонном возрасте, решил навестить свою одну знакомую, жившую на опушке леса вместе со своим другом волком. Честно говоря, никто не знал, что их связывало. Возможно, они собирали вместе травы и грибы для целительства, возможно, их вместе держало то, что друг её был болен и доктор всегда помогал ему оправляться от его недугов, одним словом, виделись они довольно часто. И вот наш милый и всегда спокойный доктор, как всегда в субботу, шёл к ней на блины с вареньем. Девушка ждала его, зная, что у него всегда есть какие-то микстурки и таблеточки от плохого настроения в его чудном жёлтом чемоданчике. Было как-то странно на душе у него и он почему-то свернул с тропинки и заблудился в лесу. Долго-долго он ходил и уже совсем разочарованный тем, что блины остыли, а варенье доедает её знакомой волк - доктор вышел на очень странное место. Это походило на опушку но на ней ничего не росло, то есть вообще ничего: ни кустов, ни деревьев, ни травы. Было такое ощущение, что корабль с других галактик тут оставил свой радиационный след. Наш доктор замер от удивления, но не испугался. Он почему-то вспомнил фильм "Сталкер" и, вообщем-то, не зря. В эту же секунду всё вокруг с ним заговорило. Нет, что-то вокруг говорило с его внутренним голосом, который сразу вступил с ним в диалог. Доктор удивился, что его сердце или душа, или что-то ещё такое, что обычно просыпается очень, очень редко, - вдруг заговорило. Доктор ещё раз удивился, что его мозг или сознание, которым он привык мыслить или думать, почему-то молчало. Это напоминало, как будто включился резервный мозг, только очень мудрый, и тот, к которому наш врач никогда не прислушивался. Беседа длилась недолго, но что-то настаивало, а внутренний голос доктора, как будто, родной не ему, а той сущности, сразу начал его очень послушно слушать. Доктор ничего не понимал, но отойдя, словно отведённый за ручку, первоклашка удивился, что нет у него его любимого чемоданчика. Он, было, спохватился, но вокруг был лес, и его привычный мозг размышлял о всём происшедшем. Вернувшись чудом домой, он загрустил, а спустя какое-то время заболел и умер.
Остальное знают только звери и насекомые. Чемоданчик так и остался там. Время шло, а он стоял под дождями и снегами и конечно постепенно стал расклеиваться и гнить. В какой-то момент то, что находилось внутри - стало сочиться и выделяться из сгнивших щелей уже не очень жёлтого чемодана. Много зверей шаталось в ту пору по лесу, и лиса была первая, кто почуяла тот самый прекрасный запах пробуждающий её воображение. Она, боясь, подкралась к нему и лизнула жидкость выделившуюся из сумки доктора. В этот же момент она почувствовала невероятный прилив эмоций и огромную силу. Ну что сказать -
её рвануло впервые в жизни, потом попёрло и заштырило, а потом заколбасило
и сильно приплющило от экстатических волн переживаний и мистических откровений. Когда она пришла в себя - весь лес впирало. Все-медведи и волки, зайцы и мышки ощущали великую благодать и, обнявшись в космическом трансе, валялись кто где и кто с кем. Всё это походило на великое примирение или на тотальную оргию. Мыши обнимались с медведями, лисы с волками, а насекомые все сплелись в огромный шар, размером в дом, и всё это безумие перемещалось, внутри оргазмируя. Даже кротов повыносило из их нор. Вообщем, в лесу царил рай. Так длилось долго, но, увы, счастье не бывает постоянным и все постепенно начали приходить в себя. Но, самое удивительное, что сущность, возможно, сущность самого леса, разговаривающая с нашим доктором будто бы пронизала своей силой всех, кто был счастлив. Это было, как свечение внутри всех переживших ясность и силу. Очнувшись от бесподобного экстаза, животные,
что-то поняли. С тех пор в лесу всё поменялось, что-то внутри животных.
Их намерение убивать ушло и всё будто зажило по законам любви и дружбы. Даже волки ходили точить свои зубы о камни и при взгляде в глаза зайцам они съёживались - помня, что всё есть бог и он во всём. Конечно, потом с приходом цивилизации в этом лесу животных не стало, но многие люди начали туда приезжать и устраивать там различные вечеринки и open air, наслаждаясь необыкновенной энергией места.
© Дмитро Дульфан, 2009
